Текст: Світлана Прокопчук
Ми зустрілися з Aisa Martinez у Будинку Поколінь у Берні. Спокійний голос, продумана інтонація, але водночас багато енергії в кожному слові. Її досвід — це майже мозаїка: від феміністичної миротворчої організації Frieda до міського маршруту «Місця участі», від музейних відеоекспозицій у Schloss Burgdorf до міграційного проєкту в Туні. Але у всіх цих ініціативах є один спільний знаменник: голоси мігранток і наполегливе прагнення, щоб ці голоси були почуті.
«Уяви собі: ми щойно приїхали в Швейцарію і запрошуємо двох політикинь». Перші проєкти та перші сміливості
— Коли я запитую про твій досвід, Aisa, ти кажеш: «Боже, це так багато!». То з чого все почалося?
Aisa:
Перший справжній проєкт був у 2019 році. Я тоді лише рік жила у Швейцарії і брала участь у менторській програмі від тодішнього Frieda. Однією з умов було організувати власну подію. Ми з невеликою групою вирішили зробити захід про мігранток у швейцарській політиці. І — ти уяви — ми запросили Emine Sarıaslan, колишню депутатку міської ради Берна, і Sibel Arslan, депутатку Національної ради з Базеля.
Я тоді подумала: «Ого, ми можемо це зробити!» Ми всі були нові в країні… а тут — дві політикині, які приходять і говорять із нами напряму.
Міський маршрут «Місця участі»: показати Берн очима мігранток
— Ти також проводиш екскурсії Берном, але показуєш знайомі місця з незнайомої перспективи. Чому це для тебе так важливо?
– Це не просто маршрут із зупинками біля вокзалу чи ратуші. Ми показуємо, де й як у місті можлива участь мігранток: у політиці, культурі, освіті. Але це також складна тема. Різні групи приходять на екскурсію — хтось дуже відкритий, хтось ні. Ми говоримо тільки з власного досвіду, не пояснюємо закони й не претендуємо на універсальність. Наш досвід — не досвід усіх. Але найцінніше — це інтерес. Люди після маршруту залишаються говорити, ставлять запитання. Це створює простір для діалогу.
«Голоси, які належать Бургдорфу»: музейна робота та завершений проєкт, яким можна пишатися
— Ти завершила великий музейний проєкт у Schloss Burgdorf. Ось де справжні голоси мігрантів! Інтернаціональна група, різні мови та різні погляди на речі. Як ти оцінюєш цей досвід?
Aisa:
Це був проєкт Zum Wesen der Dinge (“По суті речей”). Ми додали до постійної експозиції у музеї голоси людей з міграційним досвідом та без нього, які живуть у Бургдорфі. Вони шукали інформацію, перед камерою висловлювали свої погляди на різні експонати або історичні епохи. І головне: могли робити це рідною мовою. Для мене це величезний особистий успіх. До Швейцарії я працювала кураторкою великих музейних проєктів у Великій Британії та арабських країнах понад 10 років, але жоден проєкт не довела до кінця. Завжди щось ставало на заваді — переїзди, зміни роботи. А тут я нарешті завершила музейний проєкт. І зробила це разом із громадою.
Інтеграція, мультикультурність і критичний погляд ізсередини
— Як ти розумієш мультикультурність у Швейцарії?
Aisa:
Швейцарія з самого фундаменту мультикультурна — незалежні один від одного кантони, чотири офіційні мови, географічне розташування. Але є й інший вимір: робітники, які будували сучасну Швейцарію — з Балкан, Португалії, Іспанії, Італії. Це частина країни так само, як і багатомовність. Я розумію це дуже добре, адже я виросла в Сполучених Штатах Америки, але мої батьки були там мігрантами. Звичайно, різні історії неможливо порівнювати, але я знаю, з якими складнощами зустрічалися мої батьки. Тому я знаю, наскільки складним може бути мігрантське життя.
— А що з діалогом між культурами? Чи є універсальні методи?
Aisa:
Основний метод — емпатія, відкритість, уміння слухати. І водночас встановлювати межі, коли мова йде про расизм чи дискримінацію. Як я вже говорила, я – теж мігрантка. І я знаю, як важко бути новою, не мати соціального кола, не розуміти систему.

Мовна інтеграція: коли підтримка є, але її недостатньо
— Комунікація можлива лише завдяки мові тієї країни, в яку ти приїжджаєш. Особливо, якщо ти хочеш адаптуватися на робочому ринку. Чи не так?
Aisa:
Особливо складно для жінок. Дуже багато мігранток приїжджають з метою возз’єднання сім’ї і хочуть працювати. Але рівень мови, потрібний для роботи, значно вищий, ніж той, що потрібен для дозволу на проживання. A2/B1 достатньо для дозволу, але не для ринку праці. Проблема в тому, що після B1 дуже важко знайти субсидовані курси. Особливо жінкам. Особливо мамам маленьких дітей! Я вдячна за ті програми, які є, але я хотіла б додати трохи критики: дорослим потрібна не менша підтримка, ніж дітям.
«Потрібна лише одна людина, щоб усе зрушилося» — про мережі, підтримку та «вітамін B»
— Як забезпечити участь самих мігрантів у суспільних процесах?
Aisa:
Потрібні люди. Ті самі “вітаміни B”, про які всі так говорять. Не у сенсі привілеїв, а у сенсі знайомств. Якщо ти знайдеш хоча б одну людину, яка поділяє твої цінності – це успіх! Для мене це були швейцарські жінки, з якими я познайомилася в Туні, а також мої тодішні колеги в адміністрації міста Берна, коли я проходила там стажування. Я завжди кажу: мені теж було складно. Я думала: «У мене немає соціального кола, лише маленька ниточка». А через кілька років бачиш, як усе росте, якщо поруч є правильна людина.
Як виміряти успіх, коли йдеться про людей?
— Це філософське питання: що для тебе є результатом?
Aisa:
Іноді результат — фізичний. У музеї — це екрани, голоси, статистика. А інколи — інтерес. Коли люди хочуть продовжувати. Коли залишаються після маршруту поговорити. Не завжди відповідь у цифрах. Інколи достатньо однієї людини, яка скаже: «Продовжуймо».

Історії успіху: музей, місто і… визнання
— Яким проєктом або чим у своєму професійному житті ти найбільше пишаєшся?
Aisa:
По перше, проєкт у Бургдорфі. І це без сумніву! І друге — мене цього року обрали до інтеграційної комісії Туна. Це обрання – знак: «Ми бачимо твою роботу». Це не просто посада — це довіра і визнання.
— Що плануєш робити далі? Які наступні кроки?
Aisa:
Ми оновлюємо міський маршрут — додаємо нові ініціативи, які ще не представлені. Є ідеї продовження музейної роботи. Є, звісно, плани у Туні. А глобально? Плекати соціальні контакти. Не просто будувати нові зв’язки, а переплітати ті, що вже існують. Бо різні групи часто працюють окремо, хоча мають дуже схожі цілі. Але ми можемо більше, якщо об’єднуємось. Це і є моя мета.
Замість післямови: одна людина, один крок – більше можливостей
Інтеграція — це не лише про структури, закони й програми. Це про відвагу визнавати свій досвід цінним. Про людей, які відкривають двері. Про тих, хто підтримує тихо, але наполегливо. І про тих, хто, як Aisa Martinez, робить цю роботу видимою — крок за кроком, проєкт за проєктом, голос за голосом. Бо лише мігрант здатен якнайкраще зрозуміти мігранта, а відтак – допомогти.