Перейти до вмісту 
У Берні, у поселенні Фієрфельд, де мешкають українські родини, що змушені були залишити свою Батьківщину через війну, працює Віталіна, яка щодня дарує тепло, турботу та трохи радості українським дітям. Вона працює у Kinderhütti — простір, де діти можуть гратися, творити й просто бути дітьми.
Знайти цю роботу їй допомогла Асоціація “Україна Швейцарія Берн” та її голова Олена Крилова. З перших днів повномасштабної війни Асоціація стала важливим осередком підтримки українців у Швейцарії. Вона допомагає не лише з психосоціальною чи юридичною підтримкою, а й активно сприяє працевлаштуванню біженців, організовує заходи, створює простір для спільноти та навчання дітей. Саме завдяки цій підтримці ця жінка отримала можливість не просто працювати, а й розвиватися в новій країні.
“Спочатку це була робота на 20%, кілька годин на тиждень. Але дуже швидко стало зрозуміло, що дітям потрібен не просто спостерігач, а людина, яка вкладе душу в кожен день разом з ними. Зараз я працюю чотири рази на тиждень, і кожен день не схожий на попередній», – каже Віталіна.
У Kinderhütti панує інша атмосфера, ніж у школі чи садочку. Тут немає чіткого розкладу чи затвердженої програми. Головне — безпека, психологічний комфорт і простір для гри. Усе інше — це ініціатива тих, хто працює з дітьми.
“Ми з напарницею намагаємось розділяти дітей за віком, бо в одному просторі можуть бути і немовлята, і підлітки. Наймолодші ліплять, малюють, вирізають. Старші створюють браслети, читають, допомагають. Іноді в нас 20 дітей одночасно.”
Особливою популярністю користуються прогулянки на природу. Діти із задоволенням йдуть до велотреку чи зони грилювання, де можна пограти в рухливі ігри, повисіти на тарзанці, збирати гілки, будувати халабуди з гілля чи просто лежати в траві. Прогулянки зазвичай закінчуються пікніком, який діти чекають з нетерпінням.
Творчість — ще один ключ до дитячого серця. Ліплення, аплікації, розмальовки, конструювання з підручних матеріалів — усе це приносить дітям відчуття стабільності й радості. “Коли ми пекли печиво — це було свято. Діти хочуть відчувати, що життя триває.”
Попри натхнення, ця робота не з легких. Але головною винагородою є усмішки дітей, які поступово адаптуються, починають довіряти й відкриватися.
“Я не маю педагогічного диплому, хоча маю дві вищі освіти в сфері економіки, здобуті в Україні. Але ця робота дала мені не лише досвід, а й важливий крок уперед — я отримала Arbeitszeugnis, який відкриває можливості працювати з дітьми й в інших закладах.”
Історія Віталіни — це історія багатьох українських жінок, які, опинившись за кордоном у пошуках безпеки, знаходять у собі сили не лише виживати, а й дарувати любов іншим. Почати з невеликого навантаження — це не поразка, а шанс. Такий підхід дозволяє адаптуватися до нових умов поступово, уникнути вигорання, зрозуміти місцеві особливості роботи й поступово нарощувати темп. Головне — зробити перший крок.
