Text: Svitlana Prokopchuk
Moses Mekonnen живе у Швейцарії з кінця 2014 року. Він пройшов шлях від шукача притулку до співзасновника платформи, відомої як «Парламент біженців». Його голос спокійний, аргументований, з чіткою позицією. У центрі його роботи сьогодні — діти з мігрантських родин. Mekonnen – Ko-Leiter der Kinderrechte des Flüchtlingsparlaments der Schweiz, живе у Люцерні. Ми поговорили про шлях, ідентичність, рівність і про те, чому зміни починаються не з гучних заяв, а з діалогу.
«Про нас говорять, але важливо, щоб говорили з нами»
— Мозесе, якщо повернутися до початку. 2014 рік і ти опинився у Швейцарії. Нове середовище, нова мова. Що виявилося найскладнішим?
— Найскладніше — це не лише мова. Це відчуття невидимості. Коли ти фізично присутній у країні, але політично — ніби поза нею. Про людей із міграційною історією багато говорять. Але дуже рідко питають: а що ви думаєте? Інтеграція часто означає: ти маєш адаптуватися. Але участь означає: ти маєш голос. Ми не можемо бути депутатами без громадянства. Але це не означає, що ми не маємо права на думку. І якщо демократія — це діалог, то не може бути, щоб частина людей була автоматично не допущена до нього? Тому і з’явилася ідея платформи “Парламент мігрантів”. Не як протест, а як запрошення до розмови.
— Ти говориш дуже обережно, без конфронтації. Це принципова позиція?
— Так. Бо конфронтація швидко закриває двері. Ми – не вороги суспільству. Ми – його частина. Якщо ми почнемо з боротьби, програють усі. Якщо почнемо з діалогу, разом ми маємо шанс виграти.
«Рівність — це не привілей, це – норма»
— Ти часто наголошуєш на рівності. Але рівність у міграційному контексті — це складна тема.
— Рівність — це не про однаковість. Це – про однакову гідність. Діти — найчутливіший показник того, наскільки суспільство справедливе. Якщо дитина має менше можливостей лише через статус батьків — це сигнал. Формально права дітей захищені. Але життя не завжди формальне. Якщо родина живе в нестабільності, якщо фінансові ресурси обмежені, якщо батьки бояться майбутнього, це впливає на дитину. І тут виникає питання: чи ми дивимося на дитину як на носія потенціалу, чи як на додаток до міграційної справи? Частково я говорю про відмінність права і практики. Але важлива тут передусім відповідальність дорослих. Бо дитина не обирає, де народитися. Але ми обираємо, як до неї ставитися.
«Покоління сендвіча — це не слабкість, це можливість»
— Ти називаєш дітей мігрантів «поколінням сендвіча». Це радше криза чи ресурс?
— Обидва варіанти можливі. Вони між двома культурами, іноді – між двома мовами, іноді – навіть між двома системами цінностей. Це може створювати внутрішній конфлікт, або неясність у самоідентифікації. Але якщо суспільство підтримує, якщо школа визнає багатомовність як силу, якщо батьки не живуть у постійному страху, мультикультурність дитини стає перевагою. Ці діти можуть поєднати світи. Вони гнучкі, адаптивні. У глобальному світі це – компетенція, а не проблема. Подвійна ідентичність не є трагедією. Трагедією стає ізоляція.
«Без ресурсів добрі наміри залишаються намірами»
— Ти згадував про фінансові труднощі у парламенті мігрантів. Наскільки це стримує роботу?
— Дуже. Можна мати ідеї, можна мати мотивацію. Але без ресурсів складно організувати освітні заходи, запросити експертів, створити стабільну структуру. Але діти — наше майбутнє і підтримка таких ініціатив має бути не випадковою, а сталою.
«Ми – частина рішення»
— Ти не раз повторюєш фразу: «Ми не частина проблеми — ми частина рішення». Чому вона для тебе важлива?
— Бо наратив має значення. Якщо постійно чути, що міграція — це проблема, люди починають вірити, що вони – проблема. А це небезпечно передусім для соціальної стабільності. Людина, яка відчуває себе небажаною, не буде відчувати відповідальність. А людина, яку визнають частиною суспільства, хоче робити внесок. Довіра працює в обидва боки. Ми довіряємо суспільству — суспільство довіряє нам.
«Майбутнє — це спільний проєкт»
— Яке майбутнє ти бачиш для дітей із мігрантських родин?
— Майбутнє, у якому їх не запитують: «Звідки ти насправді?», а запитують: «Що ти можеш?». Майбутнє, у якому їхня багатомовність — це перевага, а не підозра. Але це не станеться автоматично. Це результат політичних рішень, освітньої політики, медійного дискурсу.
— Ти говориш як політик.
— (усміхається) Я сприймаю це як комплімент. Але я – не професійний політик. Я – людина з досвідом міграції. І цей досвід навчив мене: або ми будуємо міст, або ми будуємо стіну. Я завжди обираю міст.
Фото: Галина Храмова
