Від державної служби до готельного клінінгу
Тетяна Шепітко родом з Одеської області. В Україні вона зробила блискучу кар’єру на державній службі: від найнижчої посади до головного бухгалтера департаменту екології Одеської облдержадміністрації. Пізніше працювала й в обласній податковій адміністрації. Війна перекреслила плани.
«Люди дивувались, як я могла залишити такий кабінет і можливості, — згадує Тетяна. — Але я чітко знала: пенсійна система в Україні, особливо під час війни, не дає гарантій. Треба думати про дітей, батьків і власне майбутнє».
«Я не чекала допомоги»
У Швейцарії вона почала майже з нуля. Без посвідчення статусу S, лише з листом міграційної служби про позитивне рішення, вона отримала першу роботу в п’ятизірковому готелі. Згодом перейшла у сімейний готель у Ґрінденвальді.
«Мене часто питають, чи не було соромно після високих посад працювати у клінінгу. Відповідь проста: це мій вибір. Ніхто нікого не “відправляє” в прибирання. Якщо ти знаєш мову та комунікуєш, відкриваєш сайти з вакансіями — і варіантів безліч. Але чекати, що хтось принесе роботу на тарілочці — це дитяча позиція».
Волонтерство як спосіб вистояти
Паралельно з роботою Тетяна віддавала багато сил волонтерству. Вона допомагала українцям у перші місяці війни, коли бракувало інформації та підтримки.
«Я знала, як це — залишитися без поради і без відповіді. Тому ділилася досвідом, шукала можливості для інших. Але кожен йде своїм шляхом. І поки людина сама не зрозуміє, що за своє життя відповідальна лише вона, ніякий “чарівний пендель” не допоможе».
Робота як інвестиція у майбутнє
Сьогодні Тетяна працює на повну ставку в супермаркеті Coop й відверто говорить про прагматичний бік інтеграції:
«Тут навіть на найпростішій роботі можна заробити на відпочинок чи новий телефон без кредитів і боргів. А головне: ти працюєш на свою пенсію. Це можливість через десять років мати гідні виплати і вирішувати, де жити — у Швейцарії чи біля моря. Для мене це – космос».
«Вибір робить кожен сам»
Головний посил Тетяни до українців простий: нічого не чекати від держави чи благодійників, брати відповідальність на себе за свій шлях, бачити роботу не як «пониження статусу», а як шанс побудувати стабільне життя. «Ніхто нам нічого не винен. Це треба усвідомити, — каже Тетяна. — І коли ти береш на себе відповідальність за своє життя, тоді й відкриваються двері».
